Молитва в культурній столиці Європи

Вільнюс, молодіжна молитва, приємні знайомства, обіди та вечері у мальовничому парку, екскурсії, незрозуміла литовська мова, і кава... Це враження греко-католицької молоді від екуменічної молитовної зустрічі у столиці Литви.

Молитовна екскурсія…
Вільнюс видався нам каз-ковим, не даремно його визнали «культурною столицею Європи 2009». Два протилежних береги річки Вільна, на яких розташоване 500 тисячне місто, нагадують два різних міста – «старе» і «нове». Більшість будинків у «старому» місті були збудовані у різних століттях, тому тут ви можете побачити поруч будівлі у стилі «барокко», відродження та готичний собор. Кількість церков у центрі Вільнюса вражає – Архікатедральний собор, Костел св. Франциска Аси-зького, Бернардинський костел, костел святих Йоанів, костел Петра і Пав-ла, церква свмч. Параскеви, це́рква чудотворця Миколая і це далеко не повний перелік.

А ще ворота Аушрос (у перекладi «Брама зорi») — єдинi з десяти ворiт мiста, що збереглися до нашого часу. «Брама» збудована у 1522 році на торговому шляху з Вiльнюса на Мiнськ i Смоленськ. У 1671 р. монахикармелiти звели у верхнiй частинi брами каплицю з чудотворним образом Матерi Божої, відомим як Богородиця Остробрамська. Образ ще називають Вiлен-ською Мадонною, а його копiї зберiгаються в багатьох церквах світу.

Ворота Аушрос стали місцем паломництва католиків з усiх-усюд, а кап-лиця завжди повна людей. У вереснi 1993 року Папа Iван-Павло II пiд час вiдвiдання Литви саме з каплицi над брамою звертався до вiрних. За кiлькасот метрiв вiд Аушроса стоїть давня українська святиня — Василiянський монастир iз церквою Святої Трійці, з яким пов’язана постать святого Йосафата Кунце-вича. Зараз, коли ігуменом монастиря є українець о. Павло Яхимець, при цій церкві гуртується українська громада.

Трохи далі від центру розташований костел Святого Духа та зовсім поруч - Санктуарій Божого Милосердя. Саме тут знаходиться оригінал образу Божого Милосердя, який був намальований за словами Св.Фаустини. У відомому «Щоденнику Фаустини» є згадки і про Вільнюс, в якому свята проживала у 1933-1936 роках та описувала власний містичний досвід.
Вiльнюс належить до мiст, якими можна блукати без кiнця. Тут гуляти треба повiльно, повагом, зазираючи у кожне подвір’я. Вони майже всi прохiднi і чимось дуже нагадують iталiйськi, однак збудова-ні на литовський манiр.

…і екскурсія в молитву
Ми приїхали в робочій групі на два дні раніше за усіх паломників. Наша участь у литовському ТЕЗЕ розпочалася із його підготовки. Відразу ж після приїзду ми записалися в робочу групу, що роздаватиме їжу і вона виявилась, справді міжнародною – Оля з Білорусії, Бартек з Польщі, Юліан з Румунії, Арвін та Матео – «italiano vero», двоє нас, українців, і один польський українець о. Вальдемар.

На другому кінці міста в цей час відбувались перші репетиції тезівського хору з осіб, для котрих рідною, переважно, була незрозуміла нам литовська. Проте мова музики та пісні Тезе об’єднала всіх співаків. Робота в групах добре підготувала всіх до обіду, який ми все ж випередили горнятком кави в віленському кафе. Перша післяобідня молитва Тезе цього разу відбулася з братом Алоїзом. Він звернувся до присутніх з привітанням і подякою за приготування великої молитовної зустрічі, яка почнеться завтра.

Звичайний день у ТЕЗЕ починається із ранкової молитви та сніданку. Після першої загальної молитви в Архікатедрі та привітального слова від адміністратора храму, ми вирушили до нашого місця праці. Там ми отримали бейджики і цікаву зелену уніформу «SAVA­NORIS» (волонтер). Короткий інструктаж і почалося: коробки з булками, сиром, яблуками, шоколадками та водою. Вся наша лінія з їжі була розділена: перші маркували талончики, далі роздавали пакетики, сухий пайок (сир, яблуко чи апельсинку, булочку, шоколадку). Таких ліній було 9 і кожна мала нагодувати до 800 осіб за раз! Всі ці обіди та вечері проходили у мальовничому парку на березі річки, де можна було посидіти та смачно поїсти у дружній компанії, співати пісні та знайомитися з новими людьми.

Ввечері спільна молитва проходила у чотирьох най-більших церквах Вільнюса. У нашій катедрі на молитву збирались укра-їнці, поляки та литовці. У перший же вечір розважання брата Алоїса, пісні, моління біля хреста принесли умиротворення душі, радість та наповнення життєвих сил.

Те, що робилось у місті, важко передати словами: це нагадало мені, як ко-лись потрапила у консерваторію, де з кожного кутка лунав інший інструмент з цілком відмінною мелодією. На молитві зібралися представники різних церков та релігійних громад, величезна кіль-кість молодих людей. Че-рез єдність, що була серед молоді різних національ-ностей та вищого пред-ставництва різних релігій Литви, ми відчували особливе благословення.
Юлія Підлісна

Довідка Собору:
Молитви ТЕЗЕ також відбуваються кожного місяця в одному із київських храмів УГКЦ. Подібна ініціатива виникла після поїздки у 2008 р. молоді Київської архиєпархії до Брюселю.

Під час молитви у Києві

Повернутися на головну

Біографія Владики Йосифа

Владика-номінат Йосиф народився 6 липня 1956 року в с. Добряни Городоцького району на Львівщині в родині греко-католиків. У 1974 році здобув середню спеціальну освіту. У 1974-1976 роках перебував на службі у війську. Одразу по закінченні військової служби розпочав глибше цікавитися Церквою та її наукою.

У цей час підпільну громаду нелегально діючої тоді греко-католицької парафії Святого Івана Богослова в Добрянах Городоцьких обслуговував єрм. Василь (Вороновський), від якого він довідався про чернецтво, зокрема студитське та підпільну семінарію. 5 січня 1979 року отримав благословення о. Юліяна (Вороновського), тоді настоятеля Студіону, на початок кандидатури до монастиря. 8 березня 1983 року зложив вічні обіти-схиму і прийняв ім’я Йосиф (світське ім’я -Іван).

Під час підпільного монашого життя старався спільно, як можливо, провадити монаше життя. Студіював семінарійний курс та проходив священичу і монашу формацію під проводом о. Юліяна Вороновського, інших ієреїв Студіону та єпархіального духовенства. У вісімдесятих роках відбулися зустрічі з Митрополитом Володимиром (Стернюком), котрому складав частину іспитів з теологічних предметів. 9 травня 1984 року отримав дияконські, а 30 грудня 1984 року ієрейські свячення (святитель Владика Володимир (Стернюк)). З 1984 року до часу виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля працював на Львівському заводі «Біофізприлад».

Як священик в підпіллі працював з катехитичними групами дітей та молоді. Обслуговував вірних у різних парафіях Яворівського, Перемишлянського та інших районів Львівської області. Після виходу Церкви з підпілля служив у парафії с. Унів та навколишніх сіл Золочівського району. Пізніше як перший греко-католицький священик після легалізації УГКЦ служив в Студитському монастирі Св. пророка Іллі в Яремчі та обслуговував парафію м. Яремча-Дора і с. Ямна Надвірнянського деканату Івано-Франківської єпархії.

Восени 1990 pоку, після повернення Собору Св. Юра, служив у ньому майже рік як сотрудник. У 1992 році покликаний проводом монастиря до монашої обителі Св. Йосифа у Львові та призначений настоятелем.

У 1992 році розпочав студії в Інституті літургічно-пасторальної формації Люблінського католицького університету. У червні 1996 року захистив магістерську працю у Люблінському католицькому університеті і отримав ступінь магістра богослов’я. 12 червня 1997 року, згідно з успішно складеними ліценціатськими іспитами, отримав ступінь ліценціата та продовжив студії над докторською працею «Християнська формація мирян у світлі писань Митрополита Андрея Шептицького», у тому ж університеті.

У травні 1993 року Блаженнішим Мирославом-Іваном (Любачівським) призначений духовним опікуном (провідником) християнських молодіжних організацій. У лютому 1997 року декретом Єпископа-помічника Глави Української Греко-Католицької Церкви призначений головою Патріаршої комісії у справах молоді. З березня 1997 року призначений настоятелем храму Пресвятої Євхаристії, Центру душпастирства молоді УГКЦ. З травня 1998 року отримав благословення Глави УГКЦ на працю в Європейському комітеті академічного душпастирства, створеного Папською конгрегацією католицького виховання та Римським вікаріатом.

Декретом Глави УГКЦ Блаженнішого Любомира від 1 листопада 2008 року призначений настоятелем храму Благовіщеня Пресвятої Богородиці при Патріаршому соборі Воскресіння Христового та іншим декретом призначений головою Комісії культури Київської архиєпархії.

Повернутися на головну

Владика Йосиф: «Я продовжу те, що тут посіяно»

Владико Йосифе, поділіться своїми відчуттями, пов’язаними із Вашим призначенням на єпископа-помічника київського?
Саме проголошення не викликало в мене ні задоволення, ані стану піднесення. Я прийняв це дуже спокійно. В моїй душі однак є тривога... Користаючи з досвіду Церкви, я приготував єпископський герб і на ньому помістив кітву (якір – ред. ) як символ надії, бо дуже сподіваюся на поміч Божу. Часто у важких життєвих хвилинах мені допомагала надія та віра в те, що Господь зі мною. То-му гаслом до гербу є слова: «З нами Бог».

Як би Ви оцінили сучасний стан Київської архиєпархії?
Пам’ятаю Київську архиєпархію на початку і бачу її зараз. Це дві різні єпархії – це наша Церква, її дух і все, що притаманне їй у богословському, душпастирському й літургічному вимірі. Не можна не побачити розвиток церковних структур, які виросли і мають повне право називатися структурами архиєпархіяльними. Добре розвинені церковні та мирянські інституції, комісії, монастирі, парохіяльні спільноти, молодіжні християнські організації, катехизація, і т.д. Все це дуже тішить і є для мене своєрідним авансом і добрим фундаментом для подальшого розвитку архиєпархії.

Владико, скажіть будь ласка, а що буде для Вас пріоритетом у розвитку архиєпархії?
Очевидно, що головним пріоритетом для кожного душпастиря є голошення Євангелії. Якщо ця ідея справді буде пріоритетною, тоді Господь, вірю в це, збудує та розвине архиєпархіяльні структури, зміцнить Церкву у всіх її вимірах. Сучасна людина спрагла Бога. В контексті рішень та навчань ІІ Ватиканського Собору, відповідальність за оголошення Христової благовісті повинні взяти на себе не тільки єпископи та священики, але й апостолят мирян. Ми мусимо докласти максимум зусиль на те, щоби жити в правді, ходити дорогами правди й випромінювати з глибини себе - життя, життя в Бозі. Тоді наша проповідь буле відчитана адекватно, будуть ті, котрі повірять та підуть за Христом. Маю якесь глибинне внутрішнє переконання про особливу роль у проповіді Бога через добру людину, яка своєю поставою свідчитиме, що в її душі є живий Бог.

Чи, таким чином, я маю розуміти, що плануєте системне втілення постанов Київського архиєпархіяльного Собору на тему євангелізації?
Це абсолютно природно, оскільки я не починаю чогось нового, а прийшов продовжити те, що тут вже посіяно.
А як Ви бачите участь Київської архиєпархії у зближенні українських Церков?
Я вийшов із спільноти Студійського Уставу, котрий і зовнішньо, і внутрішньо (через монаше пра-вило) дуже подібний до духу присутніх традиційних християнських Церков. Думаю, що не буду тут чужим. Своє монаше і священослужіння я будував на тому досвіді, який був витворений Церквою впродовж великої історії, яка для мене дуже цінним «каменем», тому сподіваюся, що я не буду вирізнятися від київського духовенства, як нашої Церкви так і близьким нам по традиції і духу. Дуже старатимуся налагодити глибші контакти із представниками усіх традиційних Церков, які тут діють, на ґрунті богословському, культурно-мистецькому і особливо через особистий діалог, бо, Слава Богу, я не розчарувався у людях і вірю в їх доброту.

Повернутися на головну

Нотатки з історії материнського виховання

Щоб стати хорошою матір’ю, суспільство пропонує телепередачі, журнали, книжки. Різні школи радять нам свої підходи до виховання дитини. Книги не здатні навчити материнства, а тільки про нього розказати.

Здавна у кожному народі існував своєрідний кодекс материнського мистецтва. Змалку дівчаток вчили бути благочестивими, лагідними, врівноваженими та добросердечними. У всі часи на маму були покладені два головних обов’язки: бути першою годувальницею та вихователькою дитини. Однак, як тільки суспільство стало класовим – багаті відмовилися від самостійного виховання своїх дітей, а бідні через виснажливу працю не мали достатньо часу на таке виховання.

Дохристиянський період

У священних Ведах найранішого періоду з великою шаною говориться про духовне призначення матері. Вічна мати (Прак-ріті) здатна розвинути із себе все, що існує, коли вона з’єднається із вічним чоловічим началом (Пу-рушею). Натомість у Ведах пізнішого періоду жінка-мати існує лише для чоловіка.

В античній Греції мати – це чутлива і спостережлива жінка. Матері періоду еллінізму (друга половина IV ст. до н.е. – V ст. н.е.) вирізнялися глибоким індивідуалізмом та постійним прагненням до самовдосконалення. Жінкам під час вагітності радили відвідувати святині та уникати бездіяльності. Матері виховували дітей до початку навчання у школі. Давньогрецький філософ Платон казав, що передумовою досконалого виховання дітей є гарне виховання матері. В часі вагітності, - казав Платон, - жінка повинна перебувати у спокої та радості та не переживати надто бурхливих емоцій.

У стародавній Спарті, мати – це мужня жінка. Відправляючи сина у бій, спартанка вручала йому меча, кажучи: «Повертайся з ним, або на ньому». В цій тоталітарній країні виховання дітей контролювалося державою з першого дня життя дитини. Дівчаток виховували з особливою увагою – спеціальний курс гімнастики фізично готував їх до материнства. Натомість у древніх римлян ставлення до матері було практичне та помірковане. Римлянки отримували добру освіту, брали участь у громадському та державному житті на рівні з чоловіками. У вихованні дітей римські матері найперше керувалися принципами доцільності та корисності.

Глибоку пошану до матері знаходимо також в юдаїзмі. У четвертій запо-віді Божій говориться: «Шануй батька й матір своїх, щоб тобі було добре, і щоб ти довго прожив на землі».

Із народженням Христа

Християнство вчить про народження жінкою Бога. В Єрусалимькому храмі, маючи 12 років, Ісус підкоряється своїй матері і повертається з нею додому. В Кані на про-хання своєї матері, Ісус творить своє перше чудо.

Згодом християнство сильно вплине на формування культури материнства і образу матері. У епоху Середньовіччя материнство почало розглядатися через призму Богородиці. Святий Йоан Золотоустий пише, що майбутня мати повинна берегти дівоцтво до одруження, а в подружжі – виявляти скромність, допомагати своєму чоловікові у духовних справах та піклуватися про народження дітей. У пізньому Середньовіччі дівчатка навчаються в монастирях або ж – виховує їх мати разом з помічницею-монахинею.

З XVII ст. матері все більше залучені до виробничої діяльності. Таким чином, виховання стає гострою проблемою і вже з наймолодшого віку дітей виховуть державні установи. На захист материнського виховання стає чеський педагог Ян Амос Коменський (1592-1670рр.) 1633 року Коменський пише посібник з виховання дітей «Материнська школа», де школа матері визначалась першим ступенем чотирьохступеневого навчального устрою. Видатний педагог наголошує: «Як тільки мати помітить, що Бог Творець всього, зачав у її лоні творити дитину, з цього моменту вона буде наповнюватися благочесністю більше ніж напередодні, звертаючись з гарячими молитвами до Бога».

Відомий французький фі-лософ Жан-Жак Руссо головною рисою матері вважає тактовність. Мати не смикає дитину, не просить її замовкнути, а уважно слідкує за діями і мовою дитини, щоб розвинути в ній те найкраще, що в ній є.

Протягом історії Україна часто зазнавала руйнувань, але культура материнського виховання вціліла, зазнавши лише незначних змін. Святість та шана материнства на українській землі в час Середньовіччя засвідчується у пам’ятці агіографічної літератури, мови та письменства «Печер-ському Патерику».

Тарас Григорович Шевченко так описує красу материнства. «У нашім раї на землі нікого кращого немає, як тая мати молодая, з своїм дитяточком малим». За часів кріпацтва, коли селяни важко працювали, жінкам було не до материнського щастя. Однак, навпаки, у полях і хатах, на праці і в часі сну матері леліяли своїх дітей, як могли.

Всебічно і глибоко висвітлює роль материнства у своїй творчості Іван Франко. Материнство – це найвище покликання жінки. Дівчина повинна бути готова до материнства морально і духовно. Жінка, яка нехтує материнством, занедбує життя своєї родини, та нищить її щасливе майбутнє. Якщо родинне життя якогось народу приходить у розлад, то згодом впаде моральна і фізична сила держави.

Видатний лікар і педагог Микола Пирогов закликав жінок виконувати свій материнський обов’язок, а матір бачив високо-освіченою і щасливою. Пирогов вважав жінок першими виховательками суспільства. Засновник вітчизняної школи дитячої психології Іван Сікорський вважав матір делікатним архітектором суспільства. Материні ігри та забавляння дитини дозволяють малечі ширше сприймати навколишній світ, покращують мислення та пам’ять.

У ХІХ ст. починають виходити книжки для матерів, відкриваються курси, школи по вихованню дітей. Матері все більше читають літературу з психології, фізіології, педагогіки – намагаються бути якнайкомпетентнішими та найдбайливішими матерями для своїх дітей.

На завершення

Сучасна жінка перебуває у пошуку свого покликання. Позаду нас зародження фемінізму, сексуальна революція, польоти жінки в космос і одержання можливості займати всі позиції у суспільстві. Серед всього того розмаїття часто важко розгледіти особливий дар – здатність дарувати життя, яка робить нас подібними до нашого Творця.

Катерина Чернега

Лише сім нот

Пам’ятаю, кілька років тому чував біля плащаниці. Тоді ми з моїм братом-музикантом дві години співали страсних пісень і з церкви я вийшов дійсно щасливим. Час пролетів немов блискавка. Подібну благодать я відчував раніше лише після сповіді.

Відколи люди існують, відтоді прагнуть спілкуватися. Таким чином виникли знаки, літери, цифри і також ноти. Ієрогліфи рахують тисячами, букви та цифри десятками, художники використовують у своїх творах сотні відтінків, а музиканти лише сім нот. Ви тільки вдумайтесь, сім нот, а таке тво-риться – музикою можна виразити будь-які почуття та емоції.

Сьогодні будь-яку прощу важко уявити без пісні. Релігійні пісні допомагають умиротворитись, веселять у дорозі, спонукають до призадуми. Приємно відзначити, що християни взяли на озброєння фактично всі сучасні жанри музики, навіть рок. Як казав один мій знайомий (мушу сказати, людина не остання в музиці) – «рок сам по собі не може бути християнським, це нонсенс…» На цю репліку я не скажу ні «так», ні «ні». Просто особисто чув рок пісні, вдумавшись в тексти яких я сміливо підпишусь – «вони християнські», і нічого поганого в собі не несуть. Колись мені навіть пощастило побачити відео, де світлої пам’яті Папа Іван Павло ІІ приймав брейкерів. Для мене, людини консервативної, це було незвично, та я схильний вірити Папі.

Псалмопівець сказав: «Хваліте Його на цимбалах дзвінких, хваліте Його на цимбалах гучних! Все, що дихає, хай Господа хва-лить! Алилуя!» (Пс.151) Сказане Давидом стосується не тільки його сучасників, а й нас з вами. Наскільки приємніше мені буде наступного разу, коли я побачу людину в навушниках, почути з них щось християнське.

Вогник у серці

Музика впливає на настрій, самопочуття; інколи вона створює стосунки, а інколи – їх нищить. Музика народжується, живе, розвивається роками, десятиліттями, а інколи й століттями. Якісна - залишається, неякісна – губиться у часовому павутинні.

Спочатку автор, а потім виконавець, вкладають у твір свій настрій і свою душу. Кожен виконавець вносить у твір свою нотку він вже сприймається інакше. Людвіг ван Бетховен казав: «Музика повинна кресати вогонь з людських сердець». І до сьогодні нічого не змінилося. Похід у філармонію – нова нотка, нове почуття, нова емоція як вогник, що палає у нашому серці.

Таких порівнянь можна добирати без меж, адже вплив музики безмежний. Польський композитор Фредерік Шопен казав, що музика не має Батьківщини; її Батьківщина – весь світ. Натомість французька письменниця Анна де Сталь говорила, не про географічну, а часову безмежність. «Ніщо так не нагадує минулого, як музика; вона не тільки нагадує його, але й викликає його, і, немов тіні тих, хто нам дорогий, вона з’являється, огорнена таємницею і меланхолією» – писала вона.

Відомі композитори славились не лише своєю любов’ю до музичного мистецтва, але і байдужістю до несприйняття їхніх творів. Коли в Лондоні перший концерт відомого німецького композитора Георга Фрідріха Генделя не увінчався успіхом, він сказав: «В пустому залі музика звучить краще». І хоча відповідний простір забезпечує найкраще звучання, музика неможлива без людини. Музика є тим, що виражає почуття одних людей спонукає до вираження інших. Вона є засобом до діалогу і самим діалогом. Це діалог всередині людства і діалог людини із Творцем. Кажуть, музика лунає на небесах.

Музика, що ллється з небес

Чи потрібна людині “висока”музика, як от класична? Це питання рівнозначне такому: Чи потрібна людині краса? Творчіть є найбільшим подарунком Творця Його творінню. Дякуючи Творцеві, композитори пишуть духовну музику чи музику, що підносить людську духовність.

Під духовною музикою насамперед розуміють музику церковну, тобто твори на релігійну тематику, призначені для співу в церквах. У ширшому значенні, духовною музикою є та, яка сприяє духовному росту людини, відображає замисл Бога, «ллється з небес». Пізнання і вивчення музики – це пізнання того, як гармонійно Бог створив Землю, людину та спосіб її спілкування зі світом. Вивчаючи музику, слухаючи музичні твори, ми пізнаємо людину че-рез її здатність творити, і пізнаємо Творця.

Багато музикантів, поглинаючи у надпрекрасну музику, наверталися до Бога, багато священиків богословили через ноти. Чимало великих композиторів професійно дозріли саме в Церкві і для Церкви. Видатний німецький композитор Йоган Себастіан Бах був церковним органістом, уособленням музики в Церкві, а італійський скрипаль Антоніо Вівальді – католицьким священиком. Для Церкви творили Гендель, Моцарт, Глюк, Бетховен, Вагнер і багато інших композиторів. Середньовічний григоріанський спів став надбанням мистецтва світу. Православні піснеспіви і досі використовуються, як взірець духовної музики. Поступово духовна музика стала вищим жанром класичної, бо була її джерелом. Ця історична тенденція прослідковується також в Украні: видатні композитори – Бортнянський, Ведель, Кошиць, Дилецький, Людкевич, Леонтович – були глибоко віруючими людьми. Греко-католицький священик о. Михайло Вербицький – автор гімну України. Ко-мпозиторами були о. Іван Лаврінський, о. Пилип Козицький, о. Осип Кишакевич, о. Сидір Воробкевич. Православний протоієрей о. Кирило Стеценко був професором Київської консерваторії і його творчий вклад у світову культуру оцінений надзвичайно високо.

Глибоко віруючі композитори ніколи не гордилися своїми творами, радше відчували себе знаряддям Рук Божих. Справжній митець творить так досконало, щоб це здавалось кожному його власним і ніби створеним само собою, зрозумілим без доказів, невід’ємною частиною всього існуючого. Часто такі компози-тори не виявляють своєї особи для світу, та чути їх твори дивовижно і прекрасно.

Сьогодні в Україні активно відроджуються і розвиваються регентські спеціальності в музичних та духовних вузах, курси і самостійне вивчення літургійної справи при храмах і не тільки. Культурно-мистецьке життя стрімко розвивається в монастирях і духовних спільнотах. В Україні постійно проводяться конкурси та концерти церковних хорів. Видатний звукорежисер Анатолій Мокрицький записував звучання церковних дзвонів, вивчаючи їхню різноманітність .На науковому рівні духову музику вивчає Інститут літургійних наук – науково-дослідний підрозділ Українського Католицького Університету. Видано багато досліджень церковного співу, записів Богослужінь і духовних пісень для сьогодення, нот і збірників.

Будь-хто з наших ближніх може бути тим, чий геній вже давно служить для слави Господньої, навіть, сам того не знаючи. Іноді нам вдається це помітити, а часом і ні. Але кожен з нас має право долучитись до прославлення. Звичайно, насамперед це участь у Святій Літургії, просто перебування в Домі Господа нашого чи спів у церковному хорі. Святий Августин говорив: «У музиці і співі людина може виразити захоплення і політ душі… відповідальність церковних співців, дяків і хорів з регентами дуже велика…Музика не повинна суперечити нікому… Це музика, що ллється з небес».

Митрополит Андрей Шептицький вважав музику високим мистецьким діланням духовного єства чоловіка, яке підносить серце до якоїсь краси. Церковні співи, - казав він, - це одна з існуючих форм, з яких ми можемо слабими своїми силами причинитися того, щоби славилося ім’я Бога. Суть божественного і сатанинського в музиці дуже просто пяснює св. Іван Золотоустий: «як туди , де багно, біжать свині, а - де квіти і пахощі перебувають бджоли, так і туди, де розпусні пісні збираються біси, а де пісні духовні, туди сходить благодать Духа і освячує уста і душу». (Бесіда на 41 Пс.)

Важливість мистецького впливу на формування духовної особистості підкреслюють найперше Святе Письмо, а також церковні документи та рішення церковних соборів, зокрема і ІІ Ваитиканського. З цієї ж причини Папа Іван Павло ІІ написав спеціальний «Лист до митців». Багато отців писали праці на тему виховної ролі музики. Видатні психологи вважали саме спрямування музики до духовності вирішальним у вихованні з самого дитинства. Засновник системи виховання, видатний педагог XVII ст. Ян Амос Коменський казав: «на п’ятому році, якщо не на четвертому вже час привчати дітей до священних пісень і наспівів, щоб їхній голос починав славити Бога – їхнього Творця… І наскільки блажен той дім, де звучить така, подібна до Давидової, музика».
Ярина Мельник