
Насамперед – з людьми, з вірними нашої Церкви, які горнуться до Бога, які шукають Бога і намага-ються жити Божими заповідями. При думці про нашу архиєпархію, перед моїми очима виринають дорогі і близькі мені постаті: бачу старших парафіян з далекого від Києва Нововолинська (до створення Луцького екзархату Волинь входила до нашої архиєпархії), які на моє запитання, про що вони журяться, відповіли: «Про Україну, Владико…», чим мене дуже здивували і збудували; бачу прихожан патріаршого Собору, в богослуженнях; бачу нашу чудову молодь, повну ентузіазму і духовної енергії, здатну без вагань іти кілька кілометрів засніженими дорогами, щоб принести людям у далекому селі різдвяну радість; бачу наших семінаристів, з якими пов’язуємо надію на роз-виток архиєпархії; бачу Сестер-монахинь різних Згромаджень, які з такою великою посвятою служать дітям, молоді та всім нашим вірним у селах і містах; нарешті – бачу священиків і дияконів – моїх найближчих співпрацівників, завдяки ревності яких вдалося втілити в життя багато починань і планів… Усі вони для мене однаково близькі і дорогі, і всі вони становлять неповторне, дороге для мене обличчя Київської архиєпархії – частинки Тіла Христового, якій я міг служити.
Що Вам вдалося втілити найкраще?

Я не буду сам оцінювати свої здобутки чи досягнення, це мали б зробити інші, а остаточно – сам Господь у своєму світлі може показати, що в нашій діяльності було цінне і вартісне, а що – пусте й безхосенне. Однак, я дуже вдячний Богові за те, що дав мені ласку бути тут, на теренах великої України, свідком відродження нашої Церкви і віри у серцях людей. Це – найбільший дар і найцінніша ласка! Нещо-давно був в с. Вербівка, де є чи не наймолодша наша громада, зареєстрована останнім часом. Коли присутні на Службі Божій вірні заспівали «Христос Воскрес із мертвих…», ледве міг стримати свої почуття: здавалося, що зримо відчуваю, як з-під землі почало бити присипане духовне джерело, як той Христос, якого прирекли на смерть, воскрес не тільки дві тисячі літ назад, але воскрес в серцях людей, воскрес на нашій українській землі. Дякую Богові також за те, що від самого початку знайшов повне розуміння і готовність до співпраці з боку священиків. За тих кілька років ми стали справді однією сім’єю, ділимо між собою наші радості і смутки, тривоги і надії. Я особисто, і, здається мені, також отці та диякони, завжди чекаємо на наші чергові зустрічі духовенства, що вже стали традиційними. Дякую Богові за пожвавлення діяльності архиєпархіяльних комісій, а також – за залучення до розвитку парафій і громад численних активних мирян. Тішить мене і наповняє вдячністю те, що засновуються нові громади, будуються нові храми, - одним словом: «Воскрес Христос – і життя вільно пливе!» - як каже св. Йоан Золотоустий у своєму Пасхальному слові.

Не встиг так багато! Хотілося більше бути серед людей, довше робити пастирські візити, щоб мати нагоду ближче спілкуватися із вірними, зустрітися із молоддю, дітьми і катехитами в кожній громаді, краще і безпосередньо пізнати життя священиків, умови їх-нього служіння. Планував поїхати на прощу до Майданека з усіма священиками і дияконами, але з огляду на інші обов’язки не зміг цього здійснити. Хотів видати серію брошур євангелізаційно-просвітницького спряму-вання… Можна б багато ще перераховувати того, що хотілося зробити, але забракло чи то часу, чи сил, - хто зна? Втім, може цей перелік стане для мого наступника – Владики Йосифа – отією «естафетною паличкою», яку він підхопить та продовжить втілювати у життя, а я, зі свого боку, просити-му у Господа, щоб доповнив своєю ласкою те, що я – з огляду на людські обмеження чи обставини – не встиг, чи не зміг зробити.
Які у Вас відчуття пов’язані із цими життєвими змінами?
На серці в мене – вдячність, спокій та надія, бо вірю, що за усіма подіями і рішеннями Церкви стоїть Боже любляче Прови-діння. Буду намагатися і надалі якнайкраще спов-нювати свої дотеперішні обов’язки Секретаря Синоду та з послухом прийму нові завдання, які мені доручить Церква.
Повернутися на головну
Комментариев нет:
Отправить комментарий