Теперішній канцлер курії Київської архиєпархії о. Сергій Прудко був у числі тих, хто у 90-х роках відновлював першу в Києві греко-католицьку громаду. В 1996 р. його призначено протосинкелом (помічником єпископа) у Києво-Вишгородському Екзарахаті, а згодом в 2005 р. – канцлером Київської архиєпархії. Ми попросили о. Сергія розповісти про розвиток відродженої Київської архиєпархії.
Отче Сергію, розкажіть будь ласка, як розпоча-лося відродження Київської архиєпархії?
Проголошений 1996 року Києво-Вишгородський Екзархат об’єднував 21 область України, і треба було відроджувати все, що ми раніше мали. Вірні потребували душпастирської опіки, священики готові були служити, але більше не було нічого, що допомогло б забезпечити належну душпастирську опіку. Ми шукали людей, засновували нові громади, реєстрували парохії. Пам’ятаю, в 1996 році Блаженніший зібрав усіх священиків - це була наша перша нарада. Ми тоді відчули себе як нова структура - зорганізованішими й цілеспрямованими. До того часу священики були кожен сам по собі; щоб вирішити якесь питання, їхали до Львова. На цій першій зустрічі Екзархат поділили на протопресвітерства. Щоб познайомитись із парохіями та вірними, Блаже-нніший здійснив душпас-тирську поїздку по всіх областях, що входили до Екзархату.
Згодом уряд Екзарха перейняв Владика Михаїл Колтун. Це був час стано-влення й розвитку, особ-ливо на Донеччині, де мешкає дуже багато на-ших вірних. Блаженіший якось зауважив, що в гонінні на Церкву був певний промисел Божий, адже ми могли засновувати нові парохії по всій Україні, оскільки всюди є наші вірні. У наступні роки Екзархом був Преосвященний Владика Василь Медвіт і тоді теж зроблено дуже багато. Наприклад, саме завдяки підтримці Владики Василя успішно тривало й завершилось будівництво Собору Вишгородської Богородиці у Вишгороді. Екзархат розвивався і з часом були утворені й виокремлені з нього Одесько-Кримський, Донецько-Харківський та Луцько-Волинський Екзархати. Після перенесення осідку Блаженнішого Любомира до Києва, Києво-Вишгородський Екзархат про-довжує свою місію вже як Київська архиєпархія, до складу котрої входять п’ять центральних облас-тей України: Київська, Вінницька, Житомирська, Черкаська та Чернігівська.
Що на Вашу думку було ключовим у розвитку архиєпархії?
Через людську неміч ми хочемо, щоб все розвинулося, відбулося відразу й швидко. Якщо осідок Блаженнішого перенесе-но до Києва, то першочергові задання виконано. Архиєпархія розвивалася поступово: спочатку тут був апостольський візитатор, потім – екзарх, тепер – архиєпископ. Можна було відразу відновити київську митрополію, але це був би розвиток зверху. Натомість у нашій архи-єпархії розвиток відбу-вався знизу, Церква пос-тупово повертала собі той статус, який вона повинна мати.
Скажіть, будь ласка, в який період архиєпархія розвивалася найактивніше?
Дуже активним був початок нашої праці, а найактивніший розвиток почався після того, як Екзархат піднесено до архиєпархії. Спочатку св. п. Патріарх Мирослав-Іван Любачівський, а потім Блаженніший дали завдання священикам іти до людей і там, де є вірні, потреба й можливість, творити громади. Зараз у п’яти областях ми маємо стільки громад, скільки було на початку в 21 області.
Розкажіть про сучасний стан Київської архиєпархії.
У короткому інтерв’ю це нелегко зробити... Церковне життя в нашій архиєпархії дуже активне. Проведена реструктуризація протопресвітерств. Зараз маємо їх 3: Київське, Вишгородське, Вінницько-Житомирське.
В архиєпархії діють монастирі й монаші доми отців-студитів, отців-василіян, отців-редемптористів, розпочинають свою працю отці-салезіяни. Ве-лику поміч маємо від Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, Сестер Василіянок, Сестер Згромадження Пресвятої Родини, Згромадження Сестер Непорочного Серця Марії Фатімської. Щороку реєструються нові парохії. Активно працюють церковні братства, товариства й спільноти. Велика увага приділяється соціальній праці, праці в лікарнях і в’язницях. Будівну роль відіграє участь вірних у всеукраїнських і архиєпархіяльних прощах до Зарваниці; вже утворено паломницький центр архиєпархії. Розпочато випуск Вісника й архиєпархіяльної газети „Собор”. Ці та інші проекти, зо-крема – сайт архиєпархії, координує новостворене прес-бюро.
Стараннями Блаженнішого та Владики Богдана тричі на рік відбуваються архиєпархіяльні зустрічі священиків. Церква робить дуже багато, щоб підвищувати освітній рівень душпастирів та інформувати їх про події, які відбуваються в Церкві. Кожні два місяці в протопресвітерствах священики збираються на соборчики. В архиєпархії також почала діяти пресвітерська рада, активно працюють архиєпархіальні комісії.. Крок за кроком творяться нові структури, передбачені Кодексом Канонів Східних Церков. Ми почали активніше співпрацювати з громадськими і християнськми організаціями. Маю надію, що матеріяли цього числа допоможуть чита-чам краще пізнати нинішній стан нашої архиєпархії.
А які труднощі є в архиєпархії?
Труднощі є – і це добре. У Рік молитви за священичі покликання найперше згадаю брак священиків, брак катехитів. Пробле-ми завжди ті самі: зареєструвати громаду, отримати земельну ділянку, знайти кошти на будівництво каплички чи храму. Наші громади не є настільки чисельними, щоб вірні могли самотужки побудувати храм чи забезпечити душпастиря. Миряни часто звертаються до нас за допомогою, і ми маємо швидко відгукуватися на їхні запити. Хоча не завжди була така можливість, Владика Богдан докладав багато зусиль, щоб знайти жертводавців і допомогти. Праця священика вима-гає жертовності: є одна овечка - і до неї треба йти, і це є дуже ефективно. Часто все починається з однієї родини, але завдяки копіткій праці згодом виростає ціла парохія.
А які головні завдання стоять перед новим київським єпископом – помічником?
Новий єпископ-помічник Владика Йосиф має дуже великий досвід церковного будівництва, а ми маємо бути йому за добрих помічників. Перше завдання єпископа - продовжити все те, що розпочали робити Блаженніший і Владика Богдан як його помічник. Добре було б, якби новий Владика здійснив візитацію протопресвітерств й парохій архиєпархії, щоб зблизька пізнати життя й потреби вірних. Дуже добре, якщо зможе більше часу присвячувати саме розбудові архиєпархії, й далі без поспіху продовжувати розпочату працю, щоб, наприклад, упродовж пяти років у кожному районнному центрі зареєструвалась і активно діяла наша громада. Маємо всі передумови, щоб сьогоднішні протопресвітерства в майбутньому розвинулись до єпархіяльного рівня. На початку ХVІІІ ст. тільки на Київщині було вісімсот унійних громад – хіба це не стимул до праці?
Бібліографічна довідка:
У 1989 р. о. Сергій Прудко був серед тих греко-католиків, що сформували першу греко-католицьку громаду в Києві. В 1990 році він отримав дияконські свячення, а в 1991 р. з рук св. п. Патріарха Мирослава-Івана Любачівського отримав ієрейські свячення. Спочатку працював сотрудником на парохії Миколи Доброго в Києві, а згодом адміністратором і парохом у Вишгороді. В 1996 р.він став протосинкелом Києво-Вишгородської Екзархії й виконував ці обов’язки, коли екзархом був Блаженніший Любомир і Владика Михаїл Колтун. Коли осідок Глави УГКЦ перенесли до Києва, о. Сергія Прудка призначили канцлером курії Київської архиєпархії і виконує ці функції по сьогодні.
Повернутися на головну
Проголошений 1996 року Києво-Вишгородський Екзархат об’єднував 21 область України, і треба було відроджувати все, що ми раніше мали. Вірні потребували душпастирської опіки, священики готові були служити, але більше не було нічого, що допомогло б забезпечити належну душпастирську опіку. Ми шукали людей, засновували нові громади, реєстрували парохії. Пам’ятаю, в 1996 році Блаженніший зібрав усіх священиків - це була наша перша нарада. Ми тоді відчули себе як нова структура - зорганізованішими й цілеспрямованими. До того часу священики були кожен сам по собі; щоб вирішити якесь питання, їхали до Львова. На цій першій зустрічі Екзархат поділили на протопресвітерства. Щоб познайомитись із парохіями та вірними, Блаже-нніший здійснив душпас-тирську поїздку по всіх областях, що входили до Екзархату.
Згодом уряд Екзарха перейняв Владика Михаїл Колтун. Це був час стано-влення й розвитку, особ-ливо на Донеччині, де мешкає дуже багато на-ших вірних. Блаженіший якось зауважив, що в гонінні на Церкву був певний промисел Божий, адже ми могли засновувати нові парохії по всій Україні, оскільки всюди є наші вірні. У наступні роки Екзархом був Преосвященний Владика Василь Медвіт і тоді теж зроблено дуже багато. Наприклад, саме завдяки підтримці Владики Василя успішно тривало й завершилось будівництво Собору Вишгородської Богородиці у Вишгороді. Екзархат розвивався і з часом були утворені й виокремлені з нього Одесько-Кримський, Донецько-Харківський та Луцько-Волинський Екзархати. Після перенесення осідку Блаженнішого Любомира до Києва, Києво-Вишгородський Екзархат про-довжує свою місію вже як Київська архиєпархія, до складу котрої входять п’ять центральних облас-тей України: Київська, Вінницька, Житомирська, Черкаська та Чернігівська.
Що на Вашу думку було ключовим у розвитку архиєпархії?
Через людську неміч ми хочемо, щоб все розвинулося, відбулося відразу й швидко. Якщо осідок Блаженнішого перенесе-но до Києва, то першочергові задання виконано. Архиєпархія розвивалася поступово: спочатку тут був апостольський візитатор, потім – екзарх, тепер – архиєпископ. Можна було відразу відновити київську митрополію, але це був би розвиток зверху. Натомість у нашій архи-єпархії розвиток відбу-вався знизу, Церква пос-тупово повертала собі той статус, який вона повинна мати.
Скажіть, будь ласка, в який період архиєпархія розвивалася найактивніше?
Дуже активним був початок нашої праці, а найактивніший розвиток почався після того, як Екзархат піднесено до архиєпархії. Спочатку св. п. Патріарх Мирослав-Іван Любачівський, а потім Блаженніший дали завдання священикам іти до людей і там, де є вірні, потреба й можливість, творити громади. Зараз у п’яти областях ми маємо стільки громад, скільки було на початку в 21 області.
Розкажіть про сучасний стан Київської архиєпархії.
У короткому інтерв’ю це нелегко зробити... Церковне життя в нашій архиєпархії дуже активне. Проведена реструктуризація протопресвітерств. Зараз маємо їх 3: Київське, Вишгородське, Вінницько-Житомирське.
В архиєпархії діють монастирі й монаші доми отців-студитів, отців-василіян, отців-редемптористів, розпочинають свою працю отці-салезіяни. Ве-лику поміч маємо від Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, Сестер Василіянок, Сестер Згромадження Пресвятої Родини, Згромадження Сестер Непорочного Серця Марії Фатімської. Щороку реєструються нові парохії. Активно працюють церковні братства, товариства й спільноти. Велика увага приділяється соціальній праці, праці в лікарнях і в’язницях. Будівну роль відіграє участь вірних у всеукраїнських і архиєпархіяльних прощах до Зарваниці; вже утворено паломницький центр архиєпархії. Розпочато випуск Вісника й архиєпархіяльної газети „Собор”. Ці та інші проекти, зо-крема – сайт архиєпархії, координує новостворене прес-бюро.
Стараннями Блаженнішого та Владики Богдана тричі на рік відбуваються архиєпархіяльні зустрічі священиків. Церква робить дуже багато, щоб підвищувати освітній рівень душпастирів та інформувати їх про події, які відбуваються в Церкві. Кожні два місяці в протопресвітерствах священики збираються на соборчики. В архиєпархії також почала діяти пресвітерська рада, активно працюють архиєпархіальні комісії.. Крок за кроком творяться нові структури, передбачені Кодексом Канонів Східних Церков. Ми почали активніше співпрацювати з громадськими і християнськми організаціями. Маю надію, що матеріяли цього числа допоможуть чита-чам краще пізнати нинішній стан нашої архиєпархії.
А які труднощі є в архиєпархії?
Труднощі є – і це добре. У Рік молитви за священичі покликання найперше згадаю брак священиків, брак катехитів. Пробле-ми завжди ті самі: зареєструвати громаду, отримати земельну ділянку, знайти кошти на будівництво каплички чи храму. Наші громади не є настільки чисельними, щоб вірні могли самотужки побудувати храм чи забезпечити душпастиря. Миряни часто звертаються до нас за допомогою, і ми маємо швидко відгукуватися на їхні запити. Хоча не завжди була така можливість, Владика Богдан докладав багато зусиль, щоб знайти жертводавців і допомогти. Праця священика вима-гає жертовності: є одна овечка - і до неї треба йти, і це є дуже ефективно. Часто все починається з однієї родини, але завдяки копіткій праці згодом виростає ціла парохія.
А які головні завдання стоять перед новим київським єпископом – помічником?
Новий єпископ-помічник Владика Йосиф має дуже великий досвід церковного будівництва, а ми маємо бути йому за добрих помічників. Перше завдання єпископа - продовжити все те, що розпочали робити Блаженніший і Владика Богдан як його помічник. Добре було б, якби новий Владика здійснив візитацію протопресвітерств й парохій архиєпархії, щоб зблизька пізнати життя й потреби вірних. Дуже добре, якщо зможе більше часу присвячувати саме розбудові архиєпархії, й далі без поспіху продовжувати розпочату працю, щоб, наприклад, упродовж пяти років у кожному районнному центрі зареєструвалась і активно діяла наша громада. Маємо всі передумови, щоб сьогоднішні протопресвітерства в майбутньому розвинулись до єпархіяльного рівня. На початку ХVІІІ ст. тільки на Київщині було вісімсот унійних громад – хіба це не стимул до праці?
Бібліографічна довідка:
У 1989 р. о. Сергій Прудко був серед тих греко-католиків, що сформували першу греко-католицьку громаду в Києві. В 1990 році він отримав дияконські свячення, а в 1991 р. з рук св. п. Патріарха Мирослава-Івана Любачівського отримав ієрейські свячення. Спочатку працював сотрудником на парохії Миколи Доброго в Києві, а згодом адміністратором і парохом у Вишгороді. В 1996 р.він став протосинкелом Києво-Вишгородської Екзархії й виконував ці обов’язки, коли екзархом був Блаженніший Любомир і Владика Михаїл Колтун. Коли осідок Глави УГКЦ перенесли до Києва, о. Сергія Прудка призначили канцлером курії Київської архиєпархії і виконує ці функції по сьогодні.
Повернутися на головну
Комментариев нет:
Отправить комментарий